Чимало українських громадян все ще лишається в полоні бойовиків та в тюрмах Росії

Україна забрала в російських бойовиків на Донбасі ще 20 своїх громадян. У списку були двоє військових: Микола Гриненко та Віктор Шайдов.

Перший потрапив у полон до сепаратистів узимку 2019-го поблизу Павлополя, другий разом із групою військових випадково заїхав на непідконтрольні території в травні 2019-го. Також серед тих, хто повернувся додому, — луганський активіст Сергій Русинов: його бойовики затримали у квітні 2018-го за проукраїнські пости в соціальних мережах.

Крім того, за інформацією українських правозахисників, серед тих, кого вдалося звільнити з тюрем бойовиків, можуть бути українці, які співпрацювали зі Службою безпеки, пише видання «Тиждень«. І в цьому ж переліку імен нібито є люди, які співпрацювали з бойовиками. Водночас Україна мала віддати «ДНР» та «ЛНР» 20 людей, однак четверо з них в останній момент відмовилися їхати на непідконтрольні території.

Сам обмін відбувався 16 квітня в Донецькій та Луганській областях. І, як і в попередні рази, у правозахисників та рідних полонених є низка запитань. Чи не найважливіше з них стосується списків на обмін, а точніше — принципів, за якими вони формуються, оскільки цей процес лишається закритим не лише від суспільства, а й від людей, які очікують на повернення своїх рідних з полону.

«Наскільки мені відомо, питаннями полонених на Донбасі та політв’язнями опікується Андрій Єрмак. І з його приходом усі процеси, пов’язані зі звільненнями, стали закритими й важкодоступними. Не лише для журналістів, а й для родичів. Як ми бачили, час від часу з’являються різні чутки, що їх, цілком імовірно, запускають сепаратисти або росіяни. Однак з боку Банкової здебільшого суцільний вакуум. Вони не подають офіційної інформації.

Журналістам у такому разі не лишається нічого кращого, як брати інформацію з ресурсів сепаратистів, у такий спосіб її легалізуючи. А люди, як на­слідок, не знають, чи є їхні рідні в списках, обміняють їх чи ні. І влада нічого не пояснює. Ба більше, на сам процес обміну не допускають навіть лояльні до Офісу президента медіа. І водночас доступ до процесу мають медійники сепаратистів. Тому ми, об’єктивно, програємо інформаційно», — коментує Тижню ситуацію координатор громадської організації «Медійна ініціатива за права людини» Ольга Решетилова.

Проблеми в спілкуванні з Банковою виникли не лише в тих, хто очікує на повернення своїх родичів з полону, а й у сімей політичних в’язнів. Хоча ще торік ситуація була кращою. Наприклад, президент Володимир Зеленський приблизно через тиждень після інавгурації зустрівся із сім’ями політв’язнів. Згодом на Банковій почали регулярно збиратися правозахисники, родичі полонених, політв’язнів і зниклих безвісти. Туди ж приходили різні чиновники: представники Офісу президента, МЗС, Мін’юсту тощо.

«Нам пояснювали, що відбувається. Доволі часто нам надавали актуальну інформацію Міністерство закордонних справ, Офіс президента, Офіс уповноваженої з прав людини. І так відбулося два обміни. Але після нового року все кудись зникло. Не знаю, із чим це пов’язано. Може, кадрові перестановки в уряді чи ОП. Раніше збиралися робочі групи на Банковій з питань полонених, зниклих безвісти, політв’язнів. Зараз цього не відбувається. Плюс раніше найефективніше комунікували не в офіційних листах, а під час особистого спілкування. Можна було напряму зв’язатися з представником Офісу президента чи якогось міністерства. А зараз нас просто ігнорують: і в офіційному, і неофіційному спілкуванні. Останні обіцянки, які нам давали, були наприкінці лютого — тоді нас переконували, що до кінця березня відбудеться обмін у форматі «всіх на всіх». І до нього мали потрапити політв’язні. Ми на це дуже чекали, але обміну не відбулося, до того ж нам ніхто не пояснив чому. Хоча б для родичів, щоб вони розуміли, що відбувається», — каже Ігор Котелянець, брат політв’язня Євгена Панова, голова об’єднання родичів політв’язнів Кремля.

ПІСЛЯ ОБМІНУ 16 КВІТНЯ В ПОЛОНІ БОЙОВИКІВ ЛИШАЄТЬСЯ ЩОНАЙМЕНШЕ 120 ПІДТВЕРДЖЕНИХ ЛЮДЕЙ. ПОНАД 15 ІЗ НИХ — ВІЙСЬКОВІ. ДЕЯКІ СИДЯТЬ У ПОЛОНІ БОЙОВИКІВ ЩЕ ІЗ ЗИМИ 2015-ГО, КОЛИ ТРИВАЛИ АКТИВНІ БОЇ БІЛЯ ДЕБАЛЬЦЕВОГО

На Банковій, однак, переконують: оприлюднення імен кандидатів на звільнення може зашкодити процесу перемовин. 16 квітня, коли відбувався обмін, Офіс президента на своїй сторінці у Facebook написав: «Тривають переговори про звільнення українців, які утримуються на території окупованого Криму та в Росії. Слід пам’ятати, що оприлюднення в ЗМІ імен тих, кого Україна намагається повернути, ускладнює процес їхнього включення до списків на звільнення».

Власне, така позиція частково може бути виправданою, бо коли йдеться про обміни, то варто усвідомлювати, що це економічна категорія. Відповідно, українські полонені й політв’язні перетворюються на політичний інструмент, який використовує Росія. Проте виправдовувати цим тотальну закритість процесів від суспільства також не можна.

«Ми розуміємо делікатність інформації, ми розуміємо, коли потрібен режим тиші. Але ми переконані, що кожне прізвище в списках — і тих, кого Україна віддає, і тих, кого повертає, — має бути оприлюднене та відоме. Це долі людей, які перебувають у дуже вразливій ситуації, вони фактично предмет торгу. Вони інструменти шантажу російської сторони. І ми маємо знати: хто ці люди і що з ними відбувається. Тому, наскільки це можливо, процес обміну має бути прозорим і відкритим. По суті, це запобіжник від можливих маніпуляцій і шантажу», — розповідає Решетилова.

Вона додає: у практиці правозахисників були історії, коли лише завдяки публічності й розголосу вдалося звільнити деяких людей. «Наприклад, Олена Сорокіна. У неї не було рідних на території України, були лише друзі, у яких поліція відмовлялася приймати заяву про зникнення людини. А без такої заяви СБУ не вноситиме прізвище до списку на обмін. І лише завдяки тому, що про цю жінку писали, вона потрапила в списки. Ми підтримуємо контакти з полоненими як можемо. Приміром, після одного зі звільнень до нас потрапило звернення від Сергія Куриса, який сидить у СІЗО Донецька. Він пише, що над ним знущаються, бо він відмовляється іти на співпрацю. Чоловік прямо каже: якщо його не обміняють — він просто загине. І часто лише після того, як ці історії виходять у публічну площину, ситуація змінюється. Такими людьми починають цікавитися міжнародні місії. Їм поліпшують умови утримання», — зазначає Решетилова.

Якщо ж говорити про цифри, то після обміну 16 квітня в полоні бойовиків лишається щонайменше 120 підтверджених людей. Понад 15 із них — військові. Деякі сидять у полоні бойовиків ще із зими 2015-го, коли тривали активні бої біля Дебальцевого. Також цілком імовірно, що частина полонених співпрацювала зі Службою безпеки, за що й потрапила «на підвал». Ще частина — люди, яких переслідують за їхню громадянську позицію. Водночас в СБУ список більший, оскільки туди, за словами правозахисників, з якими спілкувався Тиждень, можуть потрапляти й пересічні злочинці. Власне, українська влада й оголошує чи не кожне таке повернення «обміном за форматом всіх на всіх», але на практиці ситуація інша.

У мінських домовленостях у пункті № 6 ідеться про «одночасне звільнення всіх заручників і незаконно утримуваних осіб». Проте, як зауважують правозахисники, обміни, що вже відбулися, не підпадають навіть під формат «всіх встановлених на всіх встановлених». Якщо в першому випадку йдеться про те, що бойовики мають випустити абсолютно всіх заручників, навіть про яких Україна може не знати, то в другому йдеться про те, що сепаратисти відпускають людей, ув’язнення яких визнають.

Це створює можливості для торгів і маніпуляцій. Наприклад, родичам полонених самопроголошена «влада» ОРДіЛО може надавати документи, які підтверджують ув’язнення людей, однак під час перемовин у Мінську представники сепаратистів заявляють, що нічого про ці прізвища не знають, а щодо документів «потрібно розібратися». Показовою є історія Андрія Гаррюса: чоловік жив поблизу Макіївки, на початку війни виїхав звідти, але не зміг знайти собі постійну роботу.

Тож повернувся назад. А в грудні 2018-го його затримали бойовики та звинуватили в підготовці диверсій. До сьогодні його сім’я не отримала від нього жодного листа чи телефонного дзвінка. Водночас «генеральна прокуратура ДНР» дала довідку, що чоловіка тримають у СІЗО Донецька. Співрозмовники Тижня серед причетних до мінських перемовин додають: коли про це прізвище питали під час переговорів, представники бойовиків запевняли, що такої людини в них немає. І в ситуації з пандемією для таких полонених ризики лише зростають.

«Уже шість років до ув’язнених не має доступу Міжнародний комітет Червоного Хреста. Окрім так званих офіційних, існують секретні місця позбавлення волі, наприклад згадана в останньому звіті Управління Верховного комісара ООН з прав людини «Ізоляція». Багато установ не придатні навіть для короткострокового перебування людей», — коментує Тижню ситуацію голова правління Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук.

Так само лишаються в тюрмах і українські політв’язні, яких Кремль утримує на території окупованого Криму та в Росії. Уже є приклади, коли у бранців Кремля були симптоми, подібні до COVID-19, однак їм не надавали медичної допомоги. А подеколи навіть не проводили медичних оглядів. На думку Матвійчук, наразі Україна повинна вимагати від ОБСЄ, а також країн — учасниць «нормандського формату» реальних дій, щоб запобігти поширенню COVID-19 у тюрмах ОРДіЛО, Росії та Криму.


Понад те, правозахисниця зазначає, що спільно з Німеччиною та Францією потрібно вимагати від Росії звільнення полонених і політв’язнів та шукати нові можливості спільного тиску на Москву. Водночас родичі бранців Кремля та полонених очікують на відновлення діалогу з Банковою. Вони вже запустили в соцмережах флешмоб «Поговоріть із нами»: рідні ув’язнених фотографуються з плакатами, на яких просять відновити комунікацію з Офісом президента. І якщо в найближчі тижні ситуація не зміниться — вони обіцяють вийти на протест у Києві, попри карантин.

Джерело